"Усі, хто отримують гривні, вважаються шпигунами". Інтерв'ю мешканця окупованого Півдня

Володимир Миленко

журналіст

Південна частина Запорізької області з березня 2022 року перебуває під контролем російських окупантів. Як живуть люди на цих територіях, чи можливо там вижити без російських документів, чи багато українців підтримують окупаційну "владу" — у інтерв'ю Кирила П., мешканця одного із містечок тієї частини Запорізької області, яка ще чекає на деокупацію.

Чому ви залишилися на території, яка була окупована росіянами?

— Я повернувся у своє рідне місто до батьків ще до повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого 2022 року (а особливо після 4 березня, коли російська армія зайшла до міста), звісно, постало питання про виїзд. Але батьки категорично відмовилися залишати рідну домівку.

Зваживши всі нюанси, я вирішив залишитися поряд з ними. Були думки про те, що війна ненадовго, про те, що виїхати можна буде й згодом, якщо ситуація погіршиться… Можна сказати, що затягував-затягував — та й досидівся.

Чи були можливості виїхати? Як люди виїжджали на початку війни, і як виїжджають зараз, на другому році конфлікту?

— Можливості були і є завжди. Я мешкаю у невеличкому містечку неподалік від Енергодара. Шлях до "великої землі" завжди лежав через Василівку на Запоріжжя. У перші тижні окупації проблем з виїздом майже не було. Так, росіяни поставили блокпости та постійно перевіряли документи, але проїхати на підконтрольну Україні територію не заважали. Заважали лише довжелезні черги, що майже одразу утворилися в районі Василівки і Кам’янського, та бойові дії. Влітку 2022-го з виїздом стало гірше: треба було оформлювати у так званій "адміністрації" дозвіл на виїзд та формувати колони. Ну а потім, десь у грудні, виїзд через Василівку був повністю перекритий.

Втім, виїхати можна і зараз, але вже набагато складнішим шляхом — через територію Росії та третіх держав. Дуже бажано при цьому, щоб у вас був російський паспорт, це трохи полегшує процес. Десь близько місяця тому з Енергодара до Києва виїхало знайоме подружжя. Вони "мандрували" чотири доби транзитом через чотири країни, перш ніж потрапити до столиці. Коштувало це 500 євро з однієї людини (але в них не було російських паспортів). По грошах десь так воно і зараз є. Сума може коливатись відповідно до того, куди саме вам треба: до України чи, приміром, до Польщі чи Німеччини.

Які зміни після початку окупації у вашому населеному пункті були помітні першими?

— Підозрюю, що у всіх без винятку окупованих містах першою проблемою була логістика товарів та послуг. Говоритиму про своє місто — в нас десь тижні зо два відчувалася гостра нехватка хлібу, цукру, борошна та інших товарів першої необхідності. Потужностей місцевого виробництва катастрофічно не вистачало, та й самі виробництва залишились без сировини. Приміром, на хлібних кіосках були об’яви: "Міняємо хліб на дріжджі". За хлібом стояли довжелезні черги, його давали по дві буханки в одні руки — а було таке, що й по половинці. А коли в один магазин завезли борошно, ця звістка миттєво розійшлась містом — і черга вишикувалася метрів на двісті.

З Енергодара приїздили купувати цукор — там його у магазинах чомусь не було довше, ніж у нас. Для курців сталася взагалі справжня біда, бо цигарки теж зникли. Повторюся, так було тижні зо два, десь до кінця березня 2022-го. Вже у квітні я йшов парком та побачив викинуту кимось хлібину. Подумалося — яка все ж таки у нас коротка пам’ять, адже за цю саму хлібину буквально тиждень тому можна було запросто простояти у черзі годин п’ять-шість.

Інші зміни одразу помітні не були. Деякий час над адмінбудівлями продовжував майоріти український прапор — поруч із російським. Над місцевим Будинком культури рідний стяг зняли вже десь ближче до літа, останнім у місті. Гривні продовжували бути в обігу аж до 1 січня 2023-го — десь до серпня за інерцією як основна грошова одиниця, а потім, до 31 грудня 2022-го разом з рублем. Працювали й українські термінали у магазинах. Зараз є вже тільки російські.

Втім, згадалося, як перед 9 травня росіяни — точніше, поставлена ними місцева "адміністрація" — старанно зафарбували останні дві цифри у числі "1939", році початку Другої світової війни, та намалювали замість них цифри "41". Це в нас є така пам’ятна стела у парку з датами початку та закінчення попередньої війни, так ось її однією з перших призвели у відповідність до російського світосприйняття.

Що змінилося у роботі місцевого бізнесу, чи продовжили працювати всеукраїнські мережі та бренди?

— Після двотижневого колапсу на початку окупації місцевий бізнес швидко оговтався. Я можу перелічити по пальцях ті магазини та магазинчики, які закрилися у зв’язку з виїздом власників. Всі інші так чи інакше домовилися із окупантами, зареєструвалися у російському правовому полі й продовжують працювати. Що стосується відділень всеукраїнських мереж та брендів, то вони, звісно, дуже швидко закрилися. Деяким пощастило, їхні будівлі досі стоять зачинені. Інші вже використовуються новими "власниками". Найяскравіший приклад — супермаркет АТБ. Він закрився десь у середині березня, а вже у квітні його будівлю прибрала до рук одна з місцевих бізнесменок (вона в числі найперших зорієнтувалася у ситуації, палко вітала окупантів і зараз є "депутатом" місцевої "райради"). Дуже швидко АТБ знов відкрився, але, звісно, вже під новою назвою та з суто російським асортиментом товарів. Але це відома практика на окупованих територіях ще з 2014-го, у нас в цьому плані ніяких америк не відкривали.

Зараз у моєму місті всі магазини отримують товар з Росії та Білорусі. При цьому іноді на ринку можна натрапити на дрібні товари (приправи для супів, суху вермішель та ін.), зроблені в Україні після 1 січня 2023 — тобто вже після того, як "закрилася Василівка" і не можна було нічого привезти "з великої землі". Як таке можливо? Зрозуміло, що контрабанда, але якими шляхами?.. Таємниця.

Як довго працювали у вас в містечку українські інтернет-провайдери та чи ловить український мобільний зв'язок?

— Інтернет-провайдери працювали на диво довго — десь до серпня 2022 року. Але потім росіяни всерйоз взялися за всесвітню мережу і "націоналізували" на окупованій території все майно усіх провайдерів. Надалі, щоб в тебе працював інтернет, треба було поставити свій модем на облік уже російського провайдера. IP-адреса, звісно, теж стала російською, що спричиняє купу проблем: в Росії заблоковані відомі соцмережі, сторінки українського онлайнбанкінгу та ще багато чого. На додачу у окупованій частині Запорізької області заблокували YouTube. Звісно, всі блокування легко обходяться встановленням та підключенням VPN-сервісів. Зараз в нас кожен пенсіонер і кожне дитя знає як мінімум чотири безкоштовних VPNки, бо без них нікуди.

Що стосується мобільної мережі, то вона також була відключена влітку 2022-го. Десь тоді ж окупанти почали активно вводити у обіг власні SIM-картки. Але у сонячні дні завдяки географічній близькості міста Нікополь українська мережа "добиває" і до нас. Причому чим вище ти при цьому знаходишся, тим краще. Люди давно знайшли такі місця, де мережа приймає найкраще, і за гарної погоди там завжди знаходиться декілька бажаючих поспілкуватися з "великою землею". Місцеві "поліцейські" також знають такі місця і регулярно їх відвідують — українські SIM-карти під час обшуків конфіскуються або просто розрізаються навпіл.

Чи багато людей погодилися отримати російські паспорти? Як взагалі місцеве населення поставилося до нової, окупаційної "влади"?

— Путін був впевнений, що українці будуть вітати його армію як "визволителів від клятих жидобандерівців". І я вас запевняю, що стосовно мого маленького містечка його сподівання виправдалися майже на сто відсотків. Я не скажу, що росіян тут зустрічали із квітами, але й будь-якого опору зі сторони місцевих мешканців не було. Ба більше: люди були раді тому, що їх купують, і без вагань брали російські гроші у вигляді різноманітних соцвиплат. Зазвичай це стандартна сума у 10 000 рублів (за діючим тут "чорним"курсом це приблизно 4 000 гривень). Спершу її видавали просто так будь-кому, треба було просто залишити копії українських документів, потім лавочку трохи прикрили, залишивши у списку лише пенсіонерів, інвалідів, ветеранів бойових дій та ін.

Цю суму продовжують видавати і зараз (але вже за умови наявного російського паспорта), на рівні із російською пенсією, тобто пересічний пенсіонер фактично отримує подвійну допомогу від держави-окупанта. А ще є гуманітарна допомога у вигляді продуктів харчування. Її може отримати будь-хто, навіть за наявності українського паспорта. Можна навіть стати в чергу двічі й тричі — видадуть все одно. Втім, кажуть, що останнім часом гуманітарка дещо поменшала у розмірах. Раніше це був досить солідний набір з макаронів, крупи, пари банок консервів, цукру, пляшки олії, банки згущеного молока, ще чогось. Зараз, кажуть, більше половини з цього списку відсутні. Та й нарікань на якість продуктів теж побільшало. Вже не поодинокими є випадки, коли у деяких продуктів у гуманітарці сплив термін придатності.

Що стосується російських паспортів, то, як ви розумієте, їх брали дуже охоче. Черги біля паспортного столу спостерігалися майже рік — з літа до літа. На мою особисту думку (підкреслюю,це лише думка, я нічим не можу її підтвердити, ніяких даних в мене немає і бути не може), документ з двоголовою куркою отримало десь вісім людей з кожних десяти. Особисто я знаю лише трьох, хто ще не ходив до російського паспортного столу. І ще двох — які пішли лише останнім часом, бо виникли такі непереборні обставини, коли далі неможливо було жити без російських документів.

Ще раз наголошую: я кажу лише за моє маленьке містечко. В тому ж сусідньому Енергодарі ситуація геть інша, населення там куди більш негативно ставиться до окупантів. І ще нюанс — увесь негатив цієї відповіді стосується лише місцевих молодих здорових людей, які, вирячивши  очі, бігли отримувати нове громадянство. А от пенсіонерів особисто я зрозуміти можу. Хоча далеко не всіх — і далеко не завжди.

Чи можливо у вашій місцевості виживати без російських паспортів? Як живуть люди без окупаційних документів? Як отримують українські пенсії чи зарплати, якщо працюють на українські компанії віддалено?

— Я скажу так: якщо ти середньостатистичний пенсіонер з пенсією у 5-10 тисяч гривень — можна, але буде дуже, дуже, дуже важко.

Так, Україна продовжує виплачувати пенсію нашим окупованим людям (тільки тим, хто в свій час оформив картки; ті, хто отримував пенсію від Укрпошти, звісно, з весни 2022-го сидять без грошей, і їм взагалі нема куди подітись, треба брати паспорт), але що з нею робити? Карткою неможливо розрахуватися, в магазинах з 1 січня 2023-го немає українських терміналів. Українські банкомати не працюють. Є варіант "обналу" картки у ділків, але це операція небезпечна, бо заборонена "владою". Та й навіть якщо вдасться отримати рублі, з місцевими цінами надовго тієї пенсії не вистачить, повірте. Тому абсолютно всі пенсіонери, яких я знаю, давно вже отримали паспорт. І якщо вони при цьому не заводять шарманку про "От за Росії нарешті зажили як люди!", то, повторюся, я можу їх зрозуміти.

До речі, з українськими пенсіями був пов’язаний такий епізод. В місті залишився чоловік, який раніше працював у місцевому відділенні Пенсійного фонду України. Якийсь час він намагався працювати віддалено — тобто оформлював видачу пенсії громадянам, які досягли відповідного віку, не виходячи з дому. Так продовжувалось доти, доки до нього не завітали ФСБшники. Хлопця відлупцювали та попередили, щоб більше не займався "протиправною діяльністю". Кажуть, що окупантів на нього навів хтось з його ж минулих клієнтів — чи то з необережності, чи, може, і навмисне.

Як живуть люди без окупаційних документів? Дуже просто — намагаються ніде зайвий раз не "відсвічувати", от і все. А стосовно отримання українських пенсій та зарплат — з карток їх треба обміняти на рублі. Курс гривні до "дерев’яного" дуже вигідний, зараз він становить 2,3-2,4 (в залежності від суми), тобто за тисячу гривень дають майже дві з половиною тисячі рублів. Проблема лише у тому, щоб знайти адекватного ділка-спекулянта: не нарватися на шахрая та/або на такого, що здасть тебе поліції як "співробітника українських спецслужб". Саме так — всі ті, хто на окупованій території працюють на Україну (неважливо, як саме працюють, головне, що отримують від неї зарплату), вважаються ворогами.

Чи відомо вам про випадки репресій, знущань, катувань, убивств місцевого населення окупантами? Як на це реагує суспільство?

— До рук окупантів одразу ж потрапили списки місцевих мешканців, які так чи інакше були пов’язані із ЗСУ. До всіх них приходили як мінімум з обшуками. Навіть якщо людина, на своє щастя, встигла виїхати, приходили до її родичів та близьких. І приходили неодноразово — і вдень, і вночі.

Знущання та катування — так, були. Особисто знаю людину, яку три доби протримали "на підвалі", зламали пальці на руці. Щодо вбивств — ні, це не про наше містечко. Тут відносно невеличкий контингент російських військ, вони не демонструють своїх звірячих здібностей. Втім, одне вбивство було: місцевий молодик випив зайвого і почав хизуватися перед окупантами, ганяючи просто перед їхнім блокпостом на автомобілі. Росіяни дуже швидко поклали цьому край.

А суспільство… Воно воліє нічого не помічати, живучи за добре відомим принципом "Моя хата скраю". Буває й гірше: людина просто каже — "Значить, так було треба", виправдовуючи будь-які знущання та обшуки посеред ночі. Та що там обшуки, люди так і обстріли коментують. Стріляють від нас на Нікополь — значить, так треба: "Хай стріляють, а я піду краще телевізор подивлюся". До речі, антени-тарілки з написом "Русский мир" (10 каналів — серед них "Пєрвий", "Росія 24", "Соловйов Лайв" та інше лайно) можна отримати безкоштовно, поставлять миттєво будь-кому.

Як у вашій місцевості проходили російські "вибори"? Кого змушували голосувати — тільки тих, хто отримав паспорти РФ чи усіх? І чи змушували взагалі?

— Нічого особливого не відбувалося, якщо чесно. Ніхто нікого не змушував, і навіть особливо не педалювали цю тему. Можна було прийти на дільницю, а можна було дочекатися "гостей" просто вдома — до кожного подвір’я стукалися дві жіночки з урною та бюлетенями та два автоматники. Привітними голосами запрошували проголосувати. Зважаючи на автоматників, відмовлятися ніхто не ризикував.

Та ніхто й не думав відмовлятися, майже всі голосували охоче та швидко. Причому голосувати можна було навіть тим, у кого немає російських паспортів. Українські документи також підходили. Аби прописка була місцева.

У свій час були чутки про десант ЗСУ в районі Запорізької АЕС? Що у вашому населеному пункті чули про це?

— Відповідь може здатися дивною, але в ті дати, які озвучені офіційними особами, взагалі нічого не було чутно. Я не кажу, що можновладці брешуть і десанту ЗСУ взагалі не було, але все було тихо та мирно. Це при тому, що серйозні воєнні дії у радіусі двох десятків кілометрів можна почути, а там, кажуть, і танки стріляли, і HIMARS’и у Енергодар прилітали…

Не знаю, нічого не буду стверджувати. Просто зауважу, що в нас було тихо. В інші дні — так, усіляке бувало: і безпілотники літають та атакують, і авіація навіть була задіяна пару разів, а про артилерію годі й казати.

Як взагалі реагували на чутки про можливий вибух на ЗАЕС, яким час від часу лякали Україну і світ?

— Я боюся розписуватися за всіх, але мені здається, що люди у більшості не дуже цим переймаються. І я можу їх зрозуміти. Ми живемо неподалік від ЗАЕС вже дуже довго, тому загроза радіоактивного зараження перестала бути чимось страшним — принаймні, настільки страшним, щоб про це розмовляти. Після руйнування Каховської греблі та, відповідно, зникнення Каховського водосховища люди більше говорили про те, де ж тепер взяти живу рибу на ринку, аніж про те, що води може не вистачити для охолодження реакторів.

Крім того, війна, обстріли — це набагато більш зрозуміла загроза, ніж потенційна ядерна катастрофа. "Вона ще чи буде, чи ні, а мою домівку ось просто зараз реально може розтрощити снарядом, ось це страшно", — приблизно так реагують люди.

Чи відбувалися (відбуваються) у вашому регіоні якісь активні бойові дії? Чи все обмежується лише перестрілкою з артилерії та РСЗВ?

— Якщо назвати активними бойовими діями запуск дронів та, відповідно, полювання на них — то так, відбуваються. Якщо називати активними бойовими діями лише безпосередній вогневий контакт зі стрілецької зброї — то ні, не відбуваються. Нашим ДРГ дуже важко пройти непоміченими 4-5 кілометрів по дну колишнього водосховища, вони будуть як на долоні на цій місцевості. Тому, якщо чутно стрільбу з легкої зброї — це на 99 відсотків полюють на безпілотники.

Та й "перестрілки з артилерії та РСЗВ" теж відбуваються один раз на півсотні. Інші 49 разів росіяни обстрілюють Нікополь та Марганець, не отримуючи ніякої відповіді. На жаль, це так. Кожен день, за дуже рідкісними винятками, з мого окупованого міста робиться до десяти пострілів з важкої артилерії. Дуже добре чутно, як снаряди вибухають на тому березі. А у відповідь — тиша. Майже завжди.

Ну, і останнє питання. Як, за рахунок чого зараз живуть люди на окупованій території, чи багато виїхало до України, чи є такі, хто виїхав на територію Росії? Чи чекають місцеві жителі деокупації?

— До України виїхала, на мій погляд, чверть населення містечка. Відносно небагато. Це, звісно, на 99 відсотків молоді люди. До Росії не виїхав майже ніхто, бо навіщо? Всі, хто хотів, виїхали туди раніше, після 2014-го. Навпаки, знаю таких, хто жив в Росії та після 24 лютого 2022-го повернувся до рідного міста.

Інші — живуть і ніякої деокупації не чекають. Знову ж таки, як і в попередній відповіді, боюся розписуватися за всіх. Але бийте мене, ріжте мене - я упевнений, що відсотків 85-90 мешканців мого рідного містечка (тих, хто тут мешкає саме зараз, маю на увазі) не проти окупації. А чому їм бути проти? Пенсія і від України, і від Росії є, плюс різноманітні соцвиплати, плюс гуманітарна допомога.

Тому деокупації місцеві жителі — у основній своїй масі — не чекають. Максимум їх бажань — щоб "пєрєсталі стрєлять".

Але заради справедливості я скажу й таке: коли сюди повернеться українська влада, це суспільство теж не буде проти. Це треба розуміти. Люди у моєму рідному місті стурбовані лише власним виживанням та добробутом. Купити їхню "любов" — не просто, а дуже просто.

Фото із особистого архіва Кирила

Читайте Новини.LIVE!

Підписатися Підписатися